Український військовий інструктор навчає мирне населення на дерев’яних макетах гвинтівок на тренуванні 6 лютого 2022 року в Києві, на тлі побоювань можливого вторгнення Росії (світлина: AFP/Сергій Супінський)

Шоломи й бронежилети: українські журналісти готуються до вірогідної війни

Матеріал підготувала Ґульноза Саід, Координаторка європейської та центральноазіатської програми Комітету захисту журналістів (CPJ)

Поки світові лідери йдуть у дипломатичний наступ, намагаючись запобігти можливому вторгненню Росії в Україну, українські журналісти готуються висвітлювати конфлікт, який вірогідно матиме для їх держави катастрофічні наслідки.  

Нарощуванню Росією свого військового контингенту на східному кордоні сусідньої держави передує російська анексія українського півострова Крим у 2014 році — крок, не визнаний ані Україною, ані міжнародною спільнотою — після усунення від влади колишнього проросійського Президента України Віктора Януковича внаслідок революції, що відбулася того року.

Україна також заявляє, що з 2014 року Росія підтримує проросійських сепаратистів на Донбасі, що на сході України, попри заперечення Росії, що вони не посилали туди своїх солдатів.

Війна на сході України, що розпочалася у 2014 році, стала величезним випробуванням для журналістів: хтось потрапив у заручники до проросійських сепаратистів, а хтось втратив життя чи отримав поранення у перехресному вогні. У Криму ставленики Кремля почали створювати перешкоди та закривати незалежні ЗМІ, а також запроторювати журналістів за ґрати.

Щоб зрозуміти ставлення місцевих журналістів до чергової війни, представники CPJ поспілкувалися із Анастасією Станко, співзасновницею та колишньою головною редакторкою українського ЗМІ «Громадське» і лауреаткою Міжнародної премії за свободу преси від Комітету захисту журналістів (CPJ) у 2018. У 2014 році пані Станко, яка зараз має дорадчу роль на «Громадському», кілька днів пробула заручницею проросійських сепаратистів, що захопили її під час висвітлення нею подій на Донбасі.

Представники CPJ також поспілкувалися із Сергієм Томіленком, головою Національної спілки журналістів України (НСЖУ). Їх відповіді подано у скороченому вигляді та з уточненнями.

Анастасія Станко — засновниця та колишня головна редакторка «Громадського», незалежного українського ЗМІ (Світлина: «Громадське»)

Останніми місяцями міжнародні ЗМІ активно висвітлюють тему можливого російського вторгнення. Як це виглядає «на місці»?

Анастасія Станко: У Грудні я їздила на Донбас, до лінії фронту, а кілька тижнів тому була у Харкові. Повідомлялося, що у ході військового вторгнення на схід України Харків, велике місто з населенням у понад мільйон, буде захоплено одним із перших. Нарощування російського військового контингенту біля кордону триває з квітня 2021 року. Тож дуже дивно, що [західні] ЗМІ заговорили про вірогідне вторгнення [лише] у жовтні-листопаді 2021 року. Нас, українських журналістів, це здивувало, адже ситуація нічим не відрізнялася від тої, що була кілька місяців тому. 

Чим нинішня напруга відрізняється від останніх тижнів напередодні війни на Донбасі та окупації Криму у 2014?

Найбільша відмінність полягає у тому, що у 2014 році ніхто не очікував появи російських військ у Криму та на Донбасі аж до власне початку вторгнення. Сьогодні ж елемент несподіванки відсутній: усі про це говорять, усі чогось очікують, а журналісти — як українські, так і зарубіжні — прямують до прикордонної зони.

На відміну від своїх зарубіжних колег, українські журналісти не пишуть про неминучу війну, бо ми не бачимо у цій ситуації нічого нового. Але ми бачимо, що деякі закордонні журналісти потрапили до так званих «Луганської народної республіки» та «Донецької народної республіки» [самопроголошені республіки на території Донбасу, що контролюються проросійськими сепаратистами] і ведуть звідти репортажі. Це позитивне зрушення, адже впродовж багатьох років ми бачили ситуацію в цих регіонах лише «російськими очима» [адже, починаючи з 2014 року, російські ЗМІ витіснили українські].

Зважаючи на таке широке висвітлення у ЗМІ, чи спостерігається зростання обізнаності й готовності до потенційного вторгнення серед журналістської та міжнародної спільноти?

З одного боку, для України це добре, бо наші партнери, уряди іноземних держав, прагнуть допомогти. З іншого боку, це погано для української економіки, для інвестицій. Люди в Україні доволі налякані, ніхто не знає, що буде далі. Сиджу я, наприклад, у своїй київській квартирі і не знаю, чи варто купувати, скажімо, диван [бо можливо доведеться втікати]. Навіть дрібниці планувати не можна.

Ще одна проблема полягає в тому, що не знаєш, де правда. Наприклад, наш Президент та можновладці щось кажуть про, скажімо, можливе захоплення Харкова — але напевно цього не відомо. Або ж [якісь іноземні політики] стверджують, що війна неминуча. Є багато припущень, прогнозів, аналітики — проте дуже мало фактів.

Як готуються до можливого конфлікту ваші колеги з «Громадського» та інших ЗМІ?

На початку січня почали отримувати шоломи, бронежилети, нові аптечки та мобільні телефони для екстрених викликів; проводяться тренування із евакуації до бомбосховищ на випадок бомбардування. Окрім того, мої колеги з «Громадського» шукають нове приміщення, адже поточне не дуже безпечне у випадку бомбардувань.

Але є ЗМІ, які так і не проводили жодної серйозної підготовки. За словами одного друга-журналіста, їх видання лише створило запасний вебсайт на випадок відключення Інтернету чи припинення роботи їх основного сайту.

Що ви порадите журналістам, які збираються висвітлювати загострення?

Найважливіше — лишатися журналістами. На війні часто хочеться обрати сторону; українські журналісти, громадяни України, можуть відчувати бажання стати на бік українських військових. Залишайтеся журналістами.

Військові кореспонденти можуть захопитися війною; вам може видаватися, що війна — це найважливіше, і що перебувати у зоні бойових дій дуже круто. Може здаватися, що оце і є справжнє життя, справжні люди; може з’явитися відчуття, що це нормально. Але війна — річ дуже огидна, вона не може бути нормальною.

Я раджу журналістам зосередитися на звичайних людях, цивільному населенні, адже у будь-якій війні саме вони є найважливішими, саме вони страждають найбільше.

Навіть зараз можна поїхати й побачити людей, що живуть між двома лініями фронту, або ж біля лінії фронту. Це здебільшого дуже старі люди, що не мають грошей, не мають електроенергії, не мають куди тікати — анічогісінько не мають. Саме вони мають бути у центрі уваги репортажів з місця подій. Журналісти мають приділяти їм більше ефірного часу, більше уваги. Дати їм можливість бути почутими.

 

Сергій Томіленко, голова Національної спілки журналістів України (НСЖУ). (Світлина: Сергій Томіленко)

Якими є найбільші ризики для журналістів, що висвітлюють події на Донбасі та у Криму?

Сергій Томіленко: У цих регіонах перед журналістами постає загроза незаконних арештів, викрадення, захоплення у заручники. Для багатьох журналістів саме ця загроза є основною, вищою навіть за ризик отримати поранення у зоні бойових дій. Якщо [українські] журналісти туди вирушають, їм доводиться вести репортажі під псевдонімом та працювати без акредитації.

Журналісти, що працювали у Донецьку й Луганську у 2014 році, висвітлювали протести, не афішуючи своєї присутності, фільмували на телефони та шукали безпечні місця для ведення трансляцій наживо.

НСЖУ має кілька комплектів захисного спорядження — шоломів та бронежилетів із маркуванням «Преса». Будь-який журналіст може скористатися ними безкоштовно. Один такий комплект знаходиться у Києві, і три — у Маріуполі. Ми також проводимо для журналістів тренінги з безпеки.

У 2014 році в Україні майже не було журналістів, що мали досвід роботи у зоні бойових дій, але за останні вісім років чимало журналістів отримали такий досвід.

Також варто не втрачати пильності під час взаємодії з інформаторами. Необхідно регулярно виходити на зв’язок з редакцією та повідомляти її про своє місцезнаходження. Журналістам, що пересуваються автівкою, варто знайти місцевого провідника чи водія, обізнаного з дорогами, бо навігатор може завести вас до «сірої зони» [яка не позначена на мапі].

Які ще труднощі, на Вашу думку, можуть спіткати українських журналістів?

У разі бунтів або інших заворушень журналістам та редакціям загрожує більша небезпека. Основною проблемою буде продовження роботи у випадку можливого відключення Інтернету чи електроенергії. До того ж серед журналістів та широкого загалу мало хто обізнаний із питаннями цифрової безпеки та медіаграмотності.

Є й ризики для здоров’я, особливо у зв’язку з COVID-19 та потенційною відсутністю доступу до отримання медичної допомоги. Журналістам може забракнути навичок надання першої домедичної допомоги та користування аптечками. Також журналісти матимуть справу із значним психологічним навантаженням і травмами.

Ґульноза Саід — журналістка й спеціалістка з комунікацій із 15-річним досвідом роботи у Нью-Йорку, Празі, Братиславі й Ташкенті. Вона висвітлювала питання, пов’язані з політикою, ЗМІ, релігією та правами людини, переважно у Центральній Азії, Росії та Туреччині.