Автор: Енн Купер
Ольга Руденко була за півсвіту від України в той день, коли український будівельний магнат Аднан Ківан раптово звільнив весь персонал Kyiv Post, 26-річного англомовного друкованого видання, відомого своєю жорсткою журналістикою, що викриває корупцію.
Руденко, яка на той час була заступницею головної редакторки Post і перебувала в США на стажуванні в університеті Чикаго, згадує, що провела залишок дня, «постійно спілкуючись телефоном з людьми в Києві», поки вони збирали свої речі й готувалися залишити редакцію. Під час однієї розмови з колегою в той день «я почала плакати, і я думаю, що він теж почав плакати», — зізналася Руденко. І потім: «Це було просто те, що в мене вирвалося, але я сказала, що якщо ви, друзі, маєте намір почати щось самостійно, то в цій справі я вас підтримаю».
Протягом декількох днів близько 30 з 50 звільнених журналістів вирішили зробити саме це, і одноголосно визначили, що їхнє нове видання має очолити Руденко (Брайан Боннер, давній головний редактор Kyiv Post, оголосив про свій відхід, коли Ківан звільнив його та інших співробітників).
План незалежного стартапу звучав по-донкіхотськи. Значна частина українських ЗМІ належить олігархам чи політикам або контролюється ними, і вони не соромляться диктувати редакційний контент. Сайти розслідувань і незалежні онлайн-редакції новин пропонують надійні, засновані на фактах альтернативи, але часто борються за фінансову рівновагу.
Так чи інакше, протягом кількох тижнів звільнені журналісти Kyiv Post створили нове енергійне новинне видання, Kyiv Independent, використавши надзвичайний грант від Європейського фонду підтримки демократії та пожертвувані їм офісні приміщення та вебпослуги. Контент безкоштовний, але база прихильників Patreon швидко зросла до більш ніж 700 осіб (попри величезний вплив та лояльну підтримку серед дипломатів, емігрантів та інших, у Kyiv Post, що працює із системою paywall, за словами колишніх співробітників, ніколи не було більше ніж 3 000 передплатників).
Майже з самого початку існування газети The Independent у її стрічці новин переважає всебічне висвітлення нарощування російських військ біля кордонів України. У колонках громадської думки аналізуються мотиви Володимира Путіна та реакція Заходу, а політика та корупція залишаються основними темами контенту.
За словами Руденко, співробітники працюють за зарплату, яка на 30-50 відсотків менша, ніж вони заробляли в The Post. Але грошей «на перший рік точно вистачить, — переконує вона CPJ в інтерв’ю за 4 лютого. — А потім другий рік буде залежати від наших зусиль протягом першого року».
Наведене нижче інтерв’ю з Руденко було відредаговане з метою оптимізації обсягу та ясності.
Чи надходили вам пропозиції щодо підтримки, від яких ви відмовлялися, тому що вважали, що вони можуть скомпрометувати вас як редакторку?
Я не впевнена, що можу назвати це ім’я публічно, але люди одного з провідних українських олігархів звернулися до нас через кілька днів після закриття Kyiv Post, одразу після того, як ми оголосили, що запускаємо нове видання, і ще до того, як ми придумали назву чи щось ще. Його люди вийшли на нас і сказали, що в принципі вони можуть запропонувати нам дуже щедру субсидію, покрити всі наші витрати — на тому ж рівні, в тій же мірі, що Аднан Ківан робив для Kyiv Post.
Це була дуже щедра пропозиція. Якби вони хотіли просто зробити пожертвування без будь-яких умов, просто пожертвування, — ми могли б розглянути їхню пропозицію. Але вони хотіли стати власниками новинної організації, яку ми створимо. Вони сказали нам, що взагалі не будуть втручатися, що в нас буде редакційна незалежність. Але, по-перше, я в це не вірю. І, по-друге, це скомпрометувало б нас настільки, що ми втратили б усю підтримку нашої спільноти.
Як у вас складаються відносини з урядом Володимира Зеленського? Чи є у вас такий самий доступ до нього, який був у вас, коли всі працювали в Kyiv Post?
Нас запрошують на такі заходи, як неофіційні брифінги в уряді. Це означає, що нас визнають як законну медіа-організацію, достатньо важливу, щоб її запрошували на подібні заходи.
Але загалом можливість доступу для будь-яких медіа-організацій до Зеленського не є високою. Він майже ніколи не дає інтерв’ю. Раз на рік він дає пресконференцію. Тому я не можу сказати, що хтось має хороший доступ.
Чи тисне або скаржиться на вас уряд?
Поки що ні. Все ще чекаю на це.
Як ви зараз висвітлюєте напруженість у відносинах між Росією і Україною? Чи є хтось із ваших підлеглих у місці, що може стати лінією фронту на сході України або на кордоні з Білоруссю?
Ми сподіваємося направити команду якомога швидше. Гроші — це невелика проблема, так, але це пріоритет, і ми знайдемо гроші для фінансування поїздок людей на передову. Ми дійсно насолоджуємося привілеєм мати в команді винятково хорошого старшого репортера з питань оборони. Його звуть Ілля Пономаренко, і він, імовірно, один з найвідоміших і досвідчених військових репортерів в Україні.
Де він зараз?
Сьогодні він виїхав у Чорнобильську зону відчуження, щоб висвітлювати військові навчання, які там відбуваються. У Чорнобильській зоні є занедбані міста, і (українські) військові використовують їх для тренувань у міських умовах.
Як ваші співробітники реагують, коли ви намагаєтеся висвітлити цю історію про велику напруженість у відносинах між Україною і Росією?
Це, безумовно, впливає на людей емоційно, бо ж ми живемо в цій країні. Насправді в редакційній статті, яку ми оприлюднили сьогодні, є рядок, де зазначається, що це не просто історія, яку ми висвітлюємо, це історія, яку ми проживаємо. І якщо, як вірять деякі люди, відбудеться тотальне вторгнення і російські військові дістануться до Києва, то це означатиме дуже високий особистий ризик для кожного з нас.
Але водночас, я думаю, всі просто розуміють, наскільки важливою є наша роль і наша місія просто зараз. Я гадаю, що це дає людям додаткову мотивацію. Це великий виклик, і — парадоксально — це [нарощування російської присутності] почалося саме тоді, коли було закрито Kyiv Post.
Що вам вдалося зробити після того як ви створили Kyiv Independent, чи є в ньому уроки, які могли б бути цінними для журналістів в інших країнах, де є такі проблеми, як власність олігархів?
В Україні багато медіа-організацій належать людям, які повністю контролюють відділ новин. Вони впливають на те, що робить і говорить відділ новин. Сподіваюся, що наш приклад, якщо ми досягнемо успіху (а ми досягнемо успіху) надихне людей повстати проти такого роду власності, який стає на заваді редакційним свободам.
Крім того, я сподіваюся, що ця ситуація слугуватиме уроком для людей, які володіють засобами масової інформації, і які, можливо, захочуть чинити неналежний тиск на відділ новин. Можливо, вони двічі подумають, перш ніж таке робити. Я впевнена, що для Аднана Ківана, власника Kyiv Post, ця ситуація стала несподіванкою. Я впевнена, що він не очікував, що це так сильно обернеться проти нього. Тому я сподіваюся, що Аднан Ківан у майбутньому двічі подумає, перш ніж робити щось подібне.
Чи є конкретна порада, яку ви б дали журналісту з іншої країни, що зіткнувся з ситуацією, подібною до тієї, що була у всіх вас в Kyiv Post?
Я б порадила: думайте наперед. Майте план Б. Знайте, що команда, журналісти та інші співробітники організації, є її найсильнішим, її головним активом. Будь-яка новинна організація — це перш за все люди, які в ній працюють. Власник може сказати вам, що він платить за все, тому він бос, і ти висвітлюєш це саме так, а не інакше. Ти пишеш це, ти не пишеш того. Тобі наказують. Але ти не зобов’язаний виконувати ці накази. Ти чогось вартий. Твоя команда чогось варта. І в тебе є інші опції.
Я знаю, що багато людей думають, що журналістика не може окупитися сама по собі, тому журналістам потрібно йти на компроміси і завжди мати багатого власника. Я сподіваюся, що наш приклад доведе, що це не так. Можливо, я наївна. Але я бачу нашу маленьку авантюру так: або ми досягнемо успіху, і це стане дуже важливим прецедентом для країни і для цього регіону, або ми зазнаємо невдачі. І в разі другого варіанту ми принаймні були на правильній стороні історії. Принаймні ми спробували.